Свідчення – Олександр Довгін

Мене звати Олксандр. Мені 63 роки. Сьогодні в мене є нове життя, через віру в Ісуса Христа. Деякі мої давні знайомі сміються, коли я говорю їм, що це Бог перемінив моє життя, це він змінив напрямок моєї дороги. Вони не вірять, а я знаю.

Коли згадую моє минуле життя, то на думки мені одразу спадає такий образ: я у човні пливу по річці, течії. Я сиджу, а річка кудись мене несе і я уваги не звертаю куди. Біля мене пропливають інші, проти течії, і кричать: «Ти що робиш? Берись за весла і пливи звідси! Там попереду водоспад, велике каміння – розіб'єшся». А я як глухий, байдужий.

Моє життя втратило сенс, ще коли моїй донці був один рік. Я втратив сімю і почав пити. Через деякий час моя донька відмовилась від мене. При зустрічі в місті відверталась, не віталась.

До реабілітаційного центру мого життя як такого не було. Це було щось незрозуміле. Без сенсу, без цілі. Я глушив цей біль алкоголем, щоб тільки не думати і втекти, втекти від болю. Але сьогодні все змінилось. Те, що я пережив під час перебування в РЦ, перевернуло моє життя і поставило мене з голови на ноги.

В РЦ я попав завдяки моїй сестрі. Перші три місяці перебування були для мене дуже важкими. Я почувався наче в тюрмі. Тоді я ще не розумів, що справжня тюрма була у моєму серці. Я мав багато негативних звичок, був грубий у розмові, міг нахамити, все мене дратувало. Я вирішив, що більше не витримаю: хотів вже тікати з центру. Але під час молитви перед «Пресвятими дарами» (адорація) я промовив: «Боже, якщо ти справді є, допоможи мені - скажи для чого я тут?». На той момент я не був глибоко віруючою людиною. Моя віра обмежувалась «святкуванням» Різдва та Пасхи – всі йдуть і я йду. Десь глибоко на підсвідомому рівні я завжди вірив в Бога. Але я був закритий для Нього. І тільки в РЦ, саме під час тієї першої «молитви серця» я знайшов свого Господа. Моє серце стиснуло, а очі заливали сльози, я не міг зупинитись. Я не плакав з 1977 року, коли помер мій дядько, якого я дуже любив.

З того дня щось почало змінюватись. Я почав чути, бачити, я почав любити. Мої відносини з братами в Центрі змінились. Раніше мені той не подобався, той дратував, а тепер всі рівні. Співчуття і розуміння прокинулось у мені. Найбільшу радість мені приносило те, що я міг давати тим, хто не міг віддати, давати не чекаючи чогось у відповідь.

Ту роботу, яку провадить сьогодні РЦ, я можу назвати даром від самого Господа. До сьогодні центр є моєю підтримкою. Я щотижня приходжу до братів, спілкуюсь, підтримую їх як вмію. А вони мене.

Велику роль у моєму зростанні відіграв священик брат Юрій Зелінський. Часті розмови, молитва. Завжди буду пам'ятати служіння в Центрі, молитвою звільнення пані Іриною Залізняк в березні 2015 року, служіння і підтримку подружжя Ігоря і Тетяни Халупнік та багатьох інших. Сеанси психотерапії зі Славіком Лихоглядом та щоденні заняття, які проводив наш директор Пранас Лазутка.

Завдяки програмі Центру я багато чого зрозумів у житті. Моє зцілення не тільки духовне, але й тілесне. Багато років я страждав від болю в легенях, який сковував мене і не давав повернутись; мав хворий шлунок, печінку, хворі ноги. Сьогодні я про це забув. Мій артеріальний тиск прийшов у норму, без ліків та лікарів. Це чудо і дар від Бога. Я радію життю.

Після виходу з РЦ, я дуже сильно прагнув налагодити відносини з донькою та онуками. Але я не мав відваги і не знав як зробити перший крок. Пройшло більше 30 років!

Через місяць вагань і пошуків все сталось настільки неочікувано і просто, що так може тільки Господь. Ідучи звичайною дорогою я вирішив піти вузенькою стежинкою, що ще ніколи нею не ходив. Пройшовши трохи стежкою, я зустрів свою доньку.

«Я чула, що ти вже вийшов з Центру?» - спитала донька.

- Так, - злегка посміхнувшись, відповів я.
- А чому не приходиш до нас? – спитала.

Я не в силах передати всі ті почуття, які в той момент наповнили моє серце. В той день я знову став батьком та ще й дідусем.

Зараз все по-новому. Я спілкуюсь с донькою, граюсь з онуками, меншого воджу у садочок, ходжу за продуктами в магазин, допомагаю як можу…

Якщо хтось спитає мене, чи я шкодую про те, що сталось у моєму житті, я скажу – ні. Мені потрібно було пройти це все, пережити. Це мій шлях до Бога.

Не головне в скільки я прийшов до Господа, в 30 чи 60 років. Головне – прийти! Слава Богу! Амінь!

Старокостянтинів, 03-05-2016р.

Залишити відповідь