Усвідомлення своїх почуттів

У Духовних Вправах у вступі до правил духовного розпізнавання св. Ігнатій пише: Правила, які допомагають відчувати і розуміти, принаймні, до певної міри, різні порухи, викликані в душі: добрі, щоб їх прийняти, і погані, щоб їх відкинути (ДВ 313). Для унаочнення процесу шукання Божої волі св. Ігнатій вживає три поняття: 1) «відчувати», 2) «розуміти», 3) «відкинути – прийняти». Це дієслова, які показують послідовні етапи розпізнавання і виконання Божої волі.

Процес шукання і знаходження Божої волі вимагає від нас спочатку «відчуття», тобто відкриття світу почуттів; допустити до свідомості всі «порухи»: впорядковані й невпорядковані, «чисті» й «нечисті». Йдеться як про відчуття, які можемо легко замітити, оскільки вони накидаються нам з повною силою, так і про більш приховані, а часом повністю замасковані, відкриття яких вимагає не тільки уважної рефлексії, але й допомоги досвідченого духовного керівника. 

Шукання Божої волі вимагає від нас великої щирості до себе самих, вимагає стати в правді. Ця щирість відчиняє нас на всі почуттєві порухи, також і на ті, які на протязі життя були запхані в «льохи підсвідомості». Саме наші емоції є знаряддям, з допомогою якого можемо відхилити найглибші джерела свого способу мислення, розпізнавання, виборів і вчинків. Якщо відкрито і щиро ввійдемо в світ своїх почуттів, то вони почнуть з нами спілкуватись і відхилять нам правду про нас самих, яка дасть нам можливість шукати й знаходити Божу волю в своєму житті.

1.   «Третя кімната» 

Щоб уміти ввійти в світ своїх почуттів, щоб уміти їх очищувати й зцілювати, необхідно виконати деякі умови. Однією з них є внутрішнє відкриття і сприйняття тої сфери нашої особистості, яку умовно можемо назвати «третьою кімнатою», «третьою площиною».

Підходячи до справи схематично і зі спрощенням, можемо сказати, що кожна людина живе і діє ніби в трьох кімнатах, у трьох площинах. Першою є біологічна сфера, в якій перебуваємо завдяки органам чуття. Відчуття приємності, болю, втоми чи інших, важких для опису відчуттів в органах чуття, є певною формою комунікації «нашого особового я» з першою сферою, в якій живемо і яка є інтегральною частиною людської особи.

Це сама зовнішня, поверхнева сфера нашої особовості, що не означає, що вона має мале значення. Завдяки біологічному життю ми належимо до світу природи і є його частиною. Філософія стверджує: «людина – розумна тварина», і в цьому немає нічого сором’язливого.

Акцептація людського життя вимагає повної акцептації тіла з усіма його природними здатностями, функціями, потребами і обмеженнями. Першим і найвимовнішим проявом несприйняття свого життя є несприйняття певних потреб і функцій людського тіла.

«Другою кімнатою», другою сферою, в якій живе наше «особове я», і яке одночасно є нею, є «людська свідомість». Вона охоплює не лише «інтелектуальні міркування», але також усю сферу досвіду «серця» в найширшому значенні: емоційні відчуття (приємні і неприємні), естетичні відчуття, духовні. Глибина свідомості людини залежить від рівня інтелектуального, емоційного й духовного розвитку. Розвиток людини полягає, між іншим, у розвитку його свідомості в найглибшому розумінні.

У «третій кімнаті», третій сфері, в якій живе наше особове «я», відбувається багато процесів, до яких ми не маємо безпосереднього доступу з допомогою свідомості й волі. Це наша «підсвідомість» у найширшому значенні: «психологічна» й «духовна» підсвідомість. «Третя кімната» це місце, де формуються і звідки «випливають» найглибші духовні прагнення, як і найглибші духовні небезпеки людини. Це «місце» формування внутрішніх постав і поведінки людини.

Одна з основних небезпек духовного розвитку полягає у тому, що «третя кімната» може перетворитись на «життєвий смітник», до якого вкидається все те, що переживаємо як прикре, сором’язливе, «погане» й «бридке», все те, що є причиною болючих розчарувань, що нас демаскує в своїх і чужих очах.

Механізм почуттєвої репресії глибоко в нас закорінений, бо випливає з нашої крихкості і податливості на зранення, особливо на зранення в любові. Спонтанно, «підсвідомо» втікаємо від того, що могло би нас ще глибше ранити. Зачинення в собі, репресія і втеча від того, що болить, хоча дає почуття зменшення болю, фактично фіксує, продовжує і поглиблює терпіння, яке вже існує.

2.   Придушений світ емоцій 

Багато батьків і педагогів вважають, що виховання дітей, це, передовсім, чудовий механізм почуттєвої репресії. Головним знаряддям такого виховання є юридична система заборон і наказів. Дитина, вихована в такій системі, ніколи не відкриє сенс власних постав і поведінки, а відкриває лише нагороди і покарання, роздачею яких займається «авторитет» дуже часто у виді «жандарма». Така форма виховання спрямована на страх перед браком любові і відкиненням. Покарання у вихованні дитини має значення лише тоді, коли не виражає морального відкинення, а лише показує негативні наслідки деякої поведінки дитини. Акцептація і любов не повинні залежати від поведінки дитини.

Дитина, вихована в системі покарань і нагород, від немовляти чує про заборони й накази, які найчастіше переносить на почуття небезпеки. Оскільки дитина є «маленькою, безпорадною людиною», то в ній легко збудити саме такі почуття. І хоч дитину необхідно в багатьох речах обмежувати, то це не може бути підтверджуване страхом перед відмовою акцептації та прийняття, а турботою і любов’ю, що виражається не тільки в словах, але й в поставі й поведінці.

Дорослі часто говорять дитині: не можна робити і думати про «погані» й «бридкі» речі, і навіть їх відчувати. Коли «заборонені речі» з’являються у полі зацікавлень дитини, то вона прагне якнайшвидше їх усунути. Часто ці заборони стосуються не тільки моральної поведінки, але й натуральних потреб дитини. Наприклад, поведінка, яка стосується гігієни і всієї біологічної сфери, нерідко класифікується в моральних категоріях «зла» й «добра», і нагороджується або карається емоційною поставою: прийняттям або відкиненням. Дитина хоче, щоб її любили, і тому придушує свої природні порухи і зацікавлення.

І буває, що багато років вкидаємо до «третьої кімнати» багато «бридких», «поганих», прикрих і болючих переживань, яких боїмося або соромимось на рівні свідомості і яких не акцептуємо. Головним почуттям, яке найчастіше здушуємо, є біль відкинення і розчарування браком любові й акцептації людей, від яких очікуємо любові.

Першим наслідком емоційної репресії є неусвідомлена постава ворожості й ненависті до себе й до інших. Другим наслідком є постійний сум, знеохочення до життя, згіркнення, агресія. Людина, яка здушила свої потреби любові, не хоче жити, бо суттю людського життя є саме любов. Майже всіма кроками людини, подавленої емоційно, керує почуття комплексу неповноцінності і мало усвідомлене хворе почуття провини і страху. Підсвідомо людина карає себе за сповнення своїх найбільш людських прагнень і потреб.

Емоційно придушена людина відчуває ворожість до інших. Якщо не може відкрито когось атакувати, що внутрішньо суворо осуджує. Така людина має в собі психічного «жандарма», який суворо контролює, звинувачує і осуджує себе й ближніх.

Іншим наслідком емоційного придушення є затримка процесу емоційного розвитку людини і фіксація незрілості. Люди з недорозвиненими почуттями часом пробують компенсувати емоційну незрілість розвиванням своєї «інтелігенції розуму», матеріальним багатством, кар’єрою, чуттєвими пережиттями тощо. Ерудиція, наукові ступені, багатство, чуттєвий досвід у суб’єктивному осуді становлять основні критерії вартості людини. Але все те, що людина «має», без «вразливості серця» стає холодним знаряддям, яке може бути використане проти себе самого і проти іншої людини, особливо тоді, коли щодо себе й інших маємо почуття подавленої ворожості й ненависті.

Під час реколекцій, коли людина вперше починає усвідомлювати свої невпорядковані почуття, приховані пристрасті, спонтанно виникає питання, яке часто озвучується в духовних розмовах: «Як того позбутись, як це усунути, як це знищити?» Відповідь звучить: у людській психіці ніщо не можна знищити, все треба акцептувати, впорядковувати, лікувати, зцілювати.

3.   Відмова від створення емоційної дійсності 

Якщо на протязі життя поставали в нас певні фіксовані внутрішні постави і поведінка, певні риси характеру, то їх неможливо «знищити», «усунути», лише змінити, очистити і зцілити. Бажання усувати й нищити прикрі емоції, невпорядковані постави і внутрішню поведінку приховує в собі прагнення створити власну психічну й емоційну дійсність. Якщо не акцептуємо своєї емоційності й психіки, то підсвідомо пробуємо створювати їх згідно зі своїми вподобаннями, не рахуючись з тим, що вже «отримали».

Емоційний і духовний розвиток людини вимагає відмовитись від створювання психічної та емоційної дійсності. Увесь світ своїх емоцій ми повинні впорядковувати, зцілювати, лікувати. Емоційна й психічна дійсність нам вже дана. Вона є також нашим завданням, місцем співпраці з Богом, місцем виконання Його волі.

Емоційний розвиток людини вимагає повної правди про свої зранення і обмеження, вимагає покори. Для кращого зрозуміння звернімося до оповідання Е. де Мелло:

Уявімо, що хтось стукає в двері моєї квартири: 
- Прошу зайти. Хто Ви такий? 
- Я Наполеон. 
- Бонапарт? 
- Так. Бонапарт, імператор Франції. 
- Справді? Починаю думати, що з цією людиною треба бути обережним. 
- Я чув, що отець добре розуміється на духовному розвитку. Я маю духовні проблеми. Боюсь, що мені тепер важко буде довіряти Богові. Моя армія воює в Росії, а я не можу спати, роздумуючи – чим це все закінчиться. 
- Я Вам раджу прочитати шостий розділ Євангелія від Матея: «Подивіться на лілії на полі…». Починаю роздумувати – хто є більшим вар’ятом – я чи він. 
Саме так по відношенню до тебе веде себе мудрий гуру. Супроводжує тебе, витирає з очей сльози. Ти вар’ят, але про це ще не знаєш. Прийде момент, коли він виб’є тобі з рук зброю і скаже: 
- Перестань, ти не Наполеон. 

Аби творчо ввійти в світ людських почуттів, треба собі сказати: «Я не Наполеон. Не можу вже більше вдавати. Я хворий, зранений, вбогий, залежний, я вар’ят». Входження у світ людських почуттів вимагає від нас відмовитись від формування себе «на свій образ» і «на свою подобу», підмовитись від погоні за власною величчю (пор. Пс 131).

Великою небезпекою у духовному житті є користування певними «методами», «духовними техніками» для реалізації особистих цілей і уявлень, а не для шукання Бога і Його волі. Чесне й глибоке входження у свою екзистенціальну ситуацію може нам допомогти відкрити, як сильно ми потребуємо очищення і зцілення свого серця.

Пересторога для Церкви в Лаодикії є пересторогою для кожного, хто виходить на дорогу духовного життя: Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий! (Одк 3, 17). Якщо не перестану грати не свою роль і не ввійду в світ невпорядкованих і часто зранених почуттів, то буду неспроможним шукати, розпізнавати і виконувати Божу волю. Повне усвідомлення своїх почуттів і прагнення їх зцілити є початком життя, згідного з Божою волею.

4.   Подолати опір 

Щоб увійти в світ своїх почуттів, особливо невпорядкованих, необхідно спершу подолати внутрішній опір, який народжується в нас, коли пробуємо поставити під сумнів свій фіксований образ себе самих, свої перестарілі й затверділі розумові схеми, схеми реагування, переживання і відчування. Спроба іншого погляду на себе вимагає від нас певної здорової дистанції щодо себе, свободи щодо свого «сприйняття» своєї психічної та емоційної дійсності.

Цієї свободи ми не здобуваємо без згоди на страждання і біль. Біль пов’язаний передовсім з признанням, що я зранений, бо мене багато разів відкидали і не любили. Відкинення і брак любові викликали в мені почуття ворожості й ненависті до себе й до інших, але ці почуття були придушені, вкинуті в «третю кімнату».

Коли пробуємо поглянути по-іншому на себе і на все, що в нас є, то мусимо відмовитись від того, що вважали і вважаємо «своїм», «моїм», що прилипало до нас роками. Мусимо також відмовитись від внутрішньої «думки» про себе, до якої ми також прив’язані. Це «наше», «моє» відчуття себе самого мусимо «посвятити», «офірувати» за більшу «справу» правду про себе.

Ось приклад «іншого» бачення психічної та емоційної дійсності людини. Ж. Ваньєр, засновник спільноти «Арка» для неповносправних, прожив з ними понад 30 років і дає таке свідчення: Разом працюємо, разом їмо, танцюємо і співаємо. Поступово відкриваємо, як ці «ненормальні» по суті є нормальними, а ми ненормальними. (…) Особи з розумовими вадами позбавлені абстрактного мислення, але цей брак компенсується винятковим емоційним розвитком. Неповносправний живе не в сфері розуму, а серця. Є безмежно довірливим, своєю простотою ламає всі норми. Напр., Жан-Люк, один з моїх товаришів, одного разу брав участь у спеціальній олімпіаді. Міг здобути золоту медаль. Але коли його конкурент упав, Жан-Люк затримався, підніс його і разом добігли до фінішу. Хто є ближче до повноти людської природи: він чи так звана нормальна людина?

Це «моє» бачення, яке я вважав «нормальним» і яке давало мені певну (часто ілюзорну, бо оперту на ворожості до себе й інших, психічну та емоційну стабільність), тепер поставлене під сумнів. Таким чином я попадаю ніби в порожнечу, без виразної підтримки того, що мною вже випробуване. Зникнення підтримки з боку самого себе «змушує» мене шукати підтримку й відчинятися на інших: Бога й ближніх.

Внутрішній опір, який народжується тоді, коли доторкаємось до своїх зафіксованих способів мислення і реагування, є позитивним явищем, бо підтверджує правильність напрямку пошуків розв’язання проблем, які ми скоріше спроможні інтуїтивно відчути, ніж окреслити й описати словами.

Сильний внутрішній опір, що проявляється як в депресії, так і агресії (в ненависті до себе й до інших), відхиляє велике небажання ввійти в світ своїх невпорядкованих і незрілих почуттів. Цей опір є спонтанним захистом від додаткового терпіння.

Треба усвідомити, що біль і страждання, зв’язані з доланням внутрішнього опору, є перехідними явищами: Кожне негативне почуття можна використати в розвитку свідомості, в її зрозумінні. Воно дає нагоду відчути себе і подивитися на нього ззовні. Спочатку попадеш в депресію, але зв’язок між негативними почуттями й депресією швидко ослабне. Коли це зрозумієш, то депресія буде з’являтись рідше, поки зовсім не зникне (Е. де Мелло). Перше долання внутрішнього опору є відчиненням дверей у «третю кімнату» і спостеріганням за тим, що там є.

5.   Зцілення почуттів 

Очищення, зцілення і впорядкування почуттів, яке дозволяє водночас «повернути собі» всю почуттєву сферу, є інтегральною частиною внутрішнього навернення. Дозріваюча почуттєвість стає «фундаментом» відчинення на Особу і навчання Ісуса і на повне з’єднання з Ним у хресті і в славі.

Поняття «очищення» по відношенню до почуттєвої сфери людини може вводити в оману. «Очищення» асоціюється з усуванням «нечистості» й бруду. Але в людській психіці, як і в природі, нічого не можна знищити, усунути, виключити. Як не можемо в природі знищити навіть один атом (лише розбити його), так не можна знищити навіть найдрібніший почуттєвий досвід.

Надмірний тиск волі на почуття може привести лише до почуттєвої репресії. К. Ранер, покликуючись на св. Фому з Аквіну, говорить, що в людині не можна придушувати почуття. Репресія почуттів, спихання їх у підсвідомість не мають сенсу, тому що виходять назовні в іншій, гіршій постаті. Нерідко зустрічаємо людей, які зовнішньо виглядають правильними, бездоганними, але внутрішньо скуті або знервовані. За зовнішню правильність і бездоганність треба платити високу ціну.

Частішим поняттям, яке сьогодні вживають для окреслення впорядкування людської емоційності, є «зцілення». Воно має глибші біблійні підстави. Поняття «очищення» спрямовує до богослов’я Старого Завіту, в якому «правна чистота» була умовою допуску до культу. Окреслення «чистота» має передовсім культове значення, і лише потім моральне або духовне (Леон-Дюфур).

Часто поняття «чистоти» і «очищення» асоціюються лише з сексуальними проблемами. Багато людей, глибоко зранених у цій сфері, вважають, що «усунення» незрілості в сфері «сексуальної чистоти» вирішить усі проблеми. Але досвід показує, що сексуальні проблеми є проявом інших, набагато глибших проблем.

Не відмовляючись повністю з поняття «очищення», його слід доповнити біблійним поняттям «зцілення». Зцілення, впорядкування емоційної сфери вимагає від людини відчинення «третьої кімнати». Спроба втечі від будь-чого, що ми зазнавали в минулому, спричинить, що очищення і зцілення буде неповним і фрагментарним. Втаємничення в духовне життя вимагає прийняття основного постулату, що всі ми входимо в духовне життя хворими, зраненими, загубленими і сліпими.

Часто трапляється, що душпастирство в різних формах (парафіяльне, катехитичне, реколекційне тощо) зосереджується на тому, аби людину «вдосконалити» і зробити «кращою», бо закладає, що в засаді вона є «доброю». Натомість Ісус стверджує просто, що Лікаря не потребують здорові, а слабі. Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних (Лк 5, 31-32).

6.   Любов і покарання 

Болюче реагування на критику, часом слушну, яке спостерігаємо в себе й в інших, показує, як ми мало себе знаємо і як ми зачинені на те, що в нас є, в нашій «третій кімнаті». Наше прагнення шукати, розпізнавати і виконувати Божу волю вимагає від нас відчинення на конфронтацію і критику, відчинення на картання: Кого Я люблю, тому докоряю й караю того (Одк 3, 19). Наше болісне сприймання критики найчастіше виникає з факту, що почуваємося нелюбленими і відкинутими. Критику і картання часто сприймаємо як неакцептацію і відпихання. Підозрюємо, що особа, яка висловлює щодо нас критичну думку, чинить це з «поганим наміром».

Генезу такого реагування слід шукати у вихованні й історії життя, на протязі якого нас часто картали без любові, і може навіть і «без милосердя». У міжлюдських стосунках те, що слабше, «інше», «відмінне» часто немилосердно звинувачується. Так діється з дитинства. Вже мала дитина може бути жорстокою до «відмінних» ровесників; «відмінних» у найзагальнішому розумінні цього слова.

Кого Я люблю, тому докоряю й караю того (Одк 3, 19). Якщо відчинення «третьої кімнати», яка перетворилася на «життєвий смітник», повинно принести добрі плоди, то повинно відбуватись при одночасному відчиненні на безумовну акцептацію і любов: Бога й людини. Без досвіду акцептації та любові інсайт буде лише додатковим зраненням без користі. Відкриття ран має сенс лише тоді, коли знаємо, що «слід з ними робити».

7.   Любові не можна заслужити 

Завдання духовного керівника, терапевта або іншої компетентної особи, яка супроводжує нас у відчиненні «третьої кімнати», полягає у тому, аби стати свідком безумовної любові: «Незважаючи на те, що побачиш у своїй третій кімнаті і що мені розкажеш, не втратиш любові. Навпаки. Чим важчою є твоя ситуація, чим більші маєш зранення, тим тебе будуть більше любити, бо твої зранення є свідченням того, що тебе недостатньо любили. Своєю любов’ю виправлю і зцілю твої рани в любові».

Ми боїмося відчинити «третю кімнату», яка відкриває правду про нас, бо не почуваємо себе любленими людьми і Богом. Якщо нас ніхто не любить, то ми не любимо себе самі. Відчинення «третьої кімнати» сприймаємо як прикре і болюче підтвердження, що ми не варті любові.

І тут міститься головна помилка в нашому розумінні любові й акцептації. Вважаємо, що любов необхідно заслужити бездоганної поведінкою, працьовитістю, доброю думкою, відсутністю вад, зовнішньою привабливістю. Тимчасом справжню любов не заслуховується, на любов треба відчинитися. Справжня любов є даром. Безумовним даром.

Такою є завжди любов Бога. Людська любов завжди чимось обумовлена. Від людей, яких прагнемо обдарувати любов’ю, вимагаємо взаємності. Якщо мене любиш, то мусиш часто саме так говоримо, хоч ця умова може бути й прихована.

Несвідомо передчуваємо, що відчинення «третьої кімнати» відкрило би всю нашу нездатність сповнити умови, які нам ставлять ті, хто хоче обдаровувати нас любов’ю. І тому «вдаємо» перед собою й перед іншими, що ми готові й спроможні виконати умови, аби тільки отримати те, чого прагнемо: акцептації і любові. В такій ситуації щораз тісніше зачинення «третьої кімнати» супроводжується найчастіше несвідомими або півсвідомими ілюзіями, які часом приймають форму неврозів.

Відчинення себе повинно супроводжуватись відкриванням безумовної любові Бога й людей. Людина, яка прагне відчинити навстіж «третю кімнату», повинна мати сильну підтримку іншої людини. Коли відкриє весь «внутрішній жах» свого придушеного «Я», то «інша» людина допоможе подолати страх перед відкиненням. «Внутрішній жах» і сором, породжений при цьому, є глибоким терпінням браку досвіду справжньої любові. Людина стає «жахливою», повною ненависті, коли її відкидають і позбавляють любові. Відкинення породжує прагнення помсти. Чим брутальніше людину відкинули, тим гостріше народжується прагнення помсти. Прагнення помсти є досить «жахливе», аби до нього признатися. Воно придушується, бо боїмося, що коли це виявиться, то нас ще більше відкинуть.

Коли не хочемо признатися до глибини своїх зранень в любові, то всупереч собі приймаємо деструктивну поставу по відношенню до себе і до інших. Пробуємо переконати себе й інших, що нам вже байдуже до любові. Така постава є болісним воланням про акцептацію і любов.

8.   Повернення придушених емоцій 

Пробудження – це духовність. Люди найчастіше сплять, не усвідомлюючи цього. Народжуються у сні, живуть у сні, одружуються у сні. Плодять дітей у сні і вмирають у сні. Самі себе позбавляють можливості зрозуміти незвичайність і красу людського існування. (…) Люди кажуть, що хочуть якнайшвидше залишити дитячий садочок, але не вір їм. Не говорять правду. Єдине, чого справді прагнуть, аби відремонтували їхні зіпсуті іграшки. «Віддай мені мою дружину, візьми мене на роботу, віддай мені мої гроші, поверни мені мою репутацію». Хочуть саме цього. 

Психологи стверджують, що хворі люди не хочуть вилікуватись. Їм добре в хворобі. Очікують полегшення, а не повернення до здоров’я, бо лікування болюче і вимагає зречень. Пробудження, як відомо, не є найприємнішою справою. В ліжку тепло і вигідно. Пробудження дратує нас (Е. де Мелло).

Повернення загублених почуттів розпочинається від прагнення справді зцілитися, подолати свій егоцентризм і взяти відповідальності за своє життя – таке, яке було мені дане. Лише завдяки такому прагненню людина зможе проходити через усі негативні емоції, які супроводжуватимуть її у процесі зцілення.

Пробуючи відкрити себе самого, повернути загублений світ емоцій, слід задатись питанням, чи ми готові заплатити ціну працею і болем. Чи дійсно хочемо справжнього емоційного пробудження?

Якщо не хочемо знати всю правду про себе, про свою «третю кімнату», то може трапитись, що замість Божої волі будемо виконувати свою. Людині, яка не знає свій світ почуттів, загрожує духовна ілюзія. Внутрішня чесність, повна правда про себе є першим кроком до Бога і Його волі.

Залишити відповідь